О своих впечатлениях рассказывают… Олег  Климонюк,  Игорь Шрамко

Олег Климонюк, участник паломничества. Нововолинск,

Мої враження від паломництва на Афон

Господь у Євангелії сказав: «Де двоє, чи троє зібрані в Ім’я Моє, там Я – посеред них.» (Мф. 18, 20). Тобто благодатна присутність Божа є скрізь, де люди навіть у невеликій кількості, але з чистим серцем звертаються в молитві до Небесного Отця. Але є на світі такі місця, вибрані на це Самим Богом, де не двоє, і не троє, а тисячі людей безперестанно возносять Богу молитву багато віків. Одним з таких духовних островів серед бурхливого моря цього світу є Свята гора Афон – перший земний уділ Пресвятої Богородиці. Будучи з одного боку відділеною від житейського моря Егейським, а з іншого – високими мурами, побудованими ще у Візантійську епоху, маючи важко прохідні скелясті і лісисті дороги, які немов би символізують вузький і тернистий шлях до Неба; а над усім цим маючи над собою особливий благодатний покров Пресвятої Богородиці, вона є недоступною для людей, котрі шукають принад цього світу. Але вона стає справжнім земним раєм для кожного, хто прагне всього себе принести в живу жертву Богу і стати вмістилищем Святого духа, а також для тих, коті бажають хоча б на деякий час відпочити від суєти цього світу і підтримати ту іскру Божої благодаті у своїй душі, запалену в момент хрещення, але яку постійно гасять вітри гріховних пристрастей, повсякденних турбот і всього того, що іменується мовою аскетики «Мір». Підтримати, і утримати цю Благодать в собі; привезти її в свою домівку, на свою батьківщину, щоб бодай на трохи покращити духовний мікроклімат в середовищі, в якому ми живемо.

Таке завдання покладається на всіх відвідувачів будь-якої святині, у тому числі Афона. І ось вперше в історії цю священну місію доручила Пресвята Богородиця групі з шістьох незрячих, на чолі з членом організації «Обличчям до істини» і Всеукраїнської спілки незрячих юристів Володимиром Миколайовичем Турським, котра з 6-го, по 13-те листопада цього року мала радість побувати на Святій Горі. Серед них був і я – недостойний і лінивий раб Божий. А ось як усе починалося.

Кому із православних християн не хотілося би побувати у святих місцях пов’язаних із земним життям Господа нашого Та Пречистої його матері? Думаю – багатьом. Ось і я – не виняток. Святині нашої землі, такі як Почаївська та Києво-Печерська лаври, та й інші святі обителі відвідую нерідко. Мріяв, звісно, і про далекі паломництва, особливо на Афон, чи в Святу Землю. Проте на швидке здійснення такої мрії особливих надій не покладав. Куди там з нашими фінансовими можливостями та й з деякими іншими сімейними обставинами в таку дорогу виряджатися? А тут ще, як на біду, впав та й руку зламав. І не коли не будь, а в день пам’яті святого великомученика і цілителя Пантелеймона, йдучи до храму на літургію. А далі – операція, певні супутні ускладнення… Здавалося б, яка несправедливість! Але Бог через пророка Ісайю говорить нам такі слова: «як високо небо стоїть над землею, так далекі Мої шляхи від шляхів ваших, і думки Мої від замислів ваших» (Іс. 55, 9). Господь посилає нам хвороби і скорботи не через несправедливість, а щоб ми не впадали в гординю і не були високої думки про себе – свої фізичні здібності, матеріальні статки та все те, що, як ми вважаємо належить нам і нами заслужене, але щоб ми твердо пам’ятали, що весь світ і ми в тому числі – у Божих руках, Який має владу дати і взяти, умертвити і оживити. А можливо і через якийсь нерозкаяний, чи не усвідомлений нами гріх попускаються нам негаразди. Не задля помсти, адже Бог – не злопам’ятний і не чинить зла своєму творінню; але як засіб для втихомирення гріховних пристрастей, котрі бушують в середині нас. А крім того, після випробування неодмінно слідує і втіха від Бога. Так і тут.

Отож незадовго після того, як мене виписали з лікарні, а можливо й кількома днями раніше, вже не пригадаю, коли сидів я з пере гіпсованою рукою за обідом, телефонує мені невідома особа, котра виявилася Володимиром Турським, і повідомляє про те, що з 15-го по 21-ше жовтня організовується поїздка для незрячих на Афон. Це мене, звісно, не абияк зацікавило. Але що робити? Рука ще в гіпсі, зовсім не розроблена, пальці ледве тримають мобільний телефон, не те, що якусь важку ношу, ліктьовий суглоб, а саме він у мене травмований, дуже важко і болісно піддається розробці, а до від’їзду залишилось трохи більше місяця. Про гроші годі й казати. Не без певних вагань, я все ж таки наважився будь-що готуватись до поїздки, а там – як Бог управить. Раз, мовляв, саме так усе складається у мене, значить на це є Воля Божа, а без неї, як відомо, і волосина з голови не впаде (Лк. 21, 18). З таким переконанням я і розпочав збиратися в дорогу. І надія не посоромила. З Божою допомогою вдалося зібрати потрібну суму грошей, необхідну для восьмиденного перебування за кордоном, та й дещо прозапас. Паспорт закордонний в мене, дякувати Богу, був, а з виготовленням інших документів теж не виникало особливих труднощів. Так сталося, що поїздку було перенесено з жовтня на листопад, а саме з шостого, по тринадцяте число. І це було на користь. Адже до цього часу і рука більш-менш розробилася, і більше часу було на збори. Зараз, що правда, рука у мене – напівзігнута, але вже якось звик; слава Богу і за це.

Отож, 18-го жовтня ми їздили здавати документи на оформлення візи, а з 6-го листопада розпочалася наша подорож. Наша група об’єднувала чотири області України: Київську, Харківську, Житомирську і Волинську. Усі ми, як одна християнська сім’я з’їхалися в Київ і перше, з чого почалось наше паломництво, це з молитви у храмі святих мучеників Адріана і Наталії, що на Лісовому масиві. Попросивши Благословіння Божого на дорогу, ми відправилися в аеропорт Бориспіль. Господь влаштував так, що за оформлення необхідних документів для виїзду та перебування за кордоном, нам зробили немалі знижки і за переліт в обидва боки ми платили лише двадцять відсотків від повної вартості. З вдячністю Богу за Таку Його до нас милість і з молитвою за наших благодійників, ми пройшли митний і паспортний контроль, контроль на авіаційну безпеку; і близько дванадцятої години дня піднялися на борт невеликого літака грецької авіакомпанії ЕллінЕйр, а о-пів на першу здійнялись у повітря, возносячи до Бога молитву за благополучний переліт. Близько третьої години ми вже прибули в аеропорт Македонія міста Салоніки. За бортом було 19 гр. тепла. Там нас люб’язно зустріли раб Божий Михайло з дружиною Владиславою – наші незабутні меценати, котрі доклали чималих зусиль, щоб ми потрапили у Грецію, і щоб наше перебування там було якомога комфортніше; а також насельниця Свято-Успенського монастиря монахиня Сілуана. Саме він став першим місцем нашого паломництва у Греції. Там ми смачно пообідали і пішли на вечірню службу.

Між нашими та грецькими церковними традиціями існують певні відмінності, хоча більшість із цих традицій походять від двох основних древніх уставів – студійського та єрусалимського і записані у книгу, під назвою Тіпікон. Але в силу різних історичних обставин одні з них більше прижилися на Русі, а інші – більш характерні для греків. Так наприклад, в нас на богослужіння скликають вірян переважно дзвонами, а у Греції, б’ючи в било, – масивну і довгу дерев’яну дошку, товщиною мабуть більш, ніж сантиметр, в котру вдаряють молоточком, також дерев’яним, що з вигляду віддалено нагадує макогін. Або ж у клепало – щось подібне до била, тільки металеве. Є ще і маленьке бильце, з котрим приблизно за годину до початку вечірнього богослужіння обходять територію монастиря, нагадуючи насельникам, що час завершувати свої рукоділля і готуватися до служби; а велике било висить в одному визначеному місці. У монастирі в Салоніках – біля входу в храм. У нього вдаряють власне перед початком служби. В тім, дзвони також використовують.

У внутрішньому інтер’єрі храму теж є свої особливості. Так, значна частина наших храмів під впливом західних архітектурних стилів будуються світлими, з великими вікнами. Хоч звісно, є і ті, які побудовані у візантійській традиції; вони – більш темні. А це сприяє кращому зосередженню на молитві, адже чим більше в храм потрапляє зовнішнього світла, тим більше зайвих образів постає перед нашим зором. Нам легше розгледіти хто в чому одягнений, де і як стоїть і тому подібне. Усе це часто відволікає нас від молитви і переключає наш розум на пусті речі. А ось пітьма зводить до мінімуму виникнення подібних ситуацій. Іконостаси там низькі; два, або й один ряд. В розписах окрім картин зі священного писання зустрічаються зображення різноманітних морських істот, особливо на панікадилах, котрі, як і положено – на лампадах, а не на електриці. Поперек храму в правій і лівій його частинах рядами розміщуються сидіння, подібні до клубних (У Греції на богослужіннях частіше сідають, аніж в нас), а на Афоні богомольці і братія, що не бере безпосередньої участі у богослужебні стоять у стасидіях, але про них згодом. Служили монахині вечірню без священика. Це може бути допустимо, оскільки на богослужіннях добового кола не звершуються ніякі таїнства. Тільки на таких службах відсутні єктенії і ряд возгласів. А деякі возгласи, такі як «Благословен Бог наш…» заміняються «молитвами святих отець наших…», котрий виголошує ігуменя.

Співали сестри протяжними візантійськими наспівами, з хроматизмами, трелями, та іншими прикрасами, властивими цьому співові. Помірно линув у «виспрь», ніби кадильний дим вечірній псалом: «Кіріе, екекракса прос Се, ісакусон му, ісакусон му, Кіріе». «Господи, воззвах к Тебе, услыши мя, услыши мя, Господи». І тут приходить на пам’ять епізод із «Повісті временних літ», як посли князя Володимира, прийшовши з Константинополя, зачудовані православним візантійським богослужінням не знали де вони були, – чи на небі, чи на землі. Після закінчення вечірні від нашої групи на молитовну пам’ять були подаровані для монастиря, привезені нами тактильні ікони для незрячих, щоб коли наші брати по долі з Греції відвідають цю святу обитель, вони мали змогу дізнатися і про святині України і щоб таким чином встановити певну єдність між нашими православними браттями. Так робили ми і в монастирях Святої гори. Ось так завершився перший день нашої прощі.

Для ночівлі нам виділили трикімнатну квартиру з усіма зручностями, яка належить монастиреві і знаходиться в одному з районів Салонік, що зветься Туба. Там ми повечеряли, трохи перепочили; і вже наступного дня о четвертій годині, п’ятнадцять хвилин виїхали на таксі до автостанції, з якої о-пів на шосту вирушили автобусом до Уранополя, невеличкого курортного містечка на березі Егейського моря, звідки і відпливають кораблі на Афон. Дві години в дорозі і ми на місці. Вийшовши з автобуса, ми одразу попрямували до спеціального офісу, де видають особливий документ діамонітіріон – своєрідну візу, яка дає право паломникам перебувати на Святій горі. Наш незмінний помічник Михайло пішов у середину оформляти кожному з нас діамонітіріон, а ми стояли зовні і молилися. Читали початкові молитви (Царю небесний, трисвяте по Отче наш); співали тихенько Ісусову молитву валаамським наспівом і хвалебну пісню Богородиці Достойно єсть грецькою мовою. По весняному світило сонце. До нашої хвали Богу долучилась і якась пташка, котра постійно щебетала неподалік від нас. Воістину як написано в псалмах Давидових: «Всякое дыхание да хвалит Господа» (пс. 150, ).

З легким хвилюванням, але з твердою надією на Божу поміч ми чекали Михайла. Річ у тім що за один день на Афон пускають не більше, як 120 осіб; і якби ми не попали в це число, довилося би нам втрачати одну добу, ночуючи в Уранополі. Та слава Богу, незабаром Вийшов Михайло з нашими діамонітіріонами і ми вдячні Господу і Пречистій Його Матері спустилися по набережні на пристань. Було близько пів дев’ятої. Наш пором мав відправлятися о дев’ятій сорок. Проте у касі сказали, що квитків на нього вже немає. Це означало, що нам або треба брати квитки на швидкісний катер, що відправляється об одинадцятій, сорок і коштує в рази дорожче від порома, або знову ж таки десь ночувати, щоб сісти на нього наступного дня. Втім нам сказали ще раз підійти за двадцять хв.. до відправки. Так ми і зробили і тут Богородиця нас благословила. Знайшлись якимось чином ще квитки і близько пів десятої ми піднялися на борт порома Аксіон естін, що означає достойно єсть, в честь одноіменної ікони Божої матері, котра знаходиться на Афоні. Це було досить велике судно з трьома палубами, нижня з яких призначена для автомобілів; а основні пасажирські місця розміщені на верхній відкритій палубі. Пором повільно відпливає, залишаючи позаду гамірне місто, і везе своїх пасажирів до іншої країни; туди, де головною правителькою є Сама Пречиста. Чайки кружляють над палубою, бажаючи поласувати чим-небудь з рук прочан; в далині видніються афонські скелі, деякі монастирі і келії. Радісний трепет огортає душу. А ось і перша зупинка; здається Хіландар, далі – «священна обитель Зограф», потім – Дохіар, Ксенофонт, Свято-Пантелеймонів монастир і нарешті кінцева станція – порт Дафні. Звідти наша група разом з іншими прочанами вирушили автобусом до Кареї – столиці афонського півострова, а вже з кареї, відділившись від основної групи паломників, машинами попрямували у лавру преподобного Афанасія, або ж як її ще називають Велику лавру. Це перший монастир в афонській ієрархії.

На дворі стояла весняна погода, – певно більше як 20 градусів тепла. Скрізь нас оточувала прекрасна тропічна рослинність, котра наповнювала повітря воістину райськими ароматами. Прибули ми в лавру приблизно о 13 годині на передодні дня пам’яті святого великомученика Димитрія Солунського, мощам котрого Господь також сподобив поклонитися. Якраз дзвонили на святкову малу вечірню, котра служилась, як і приписує Тіпікон «Раніше заходу сонця». На жаль потрапити на неї нам не вдалося, бо саме на час її звершення випало наше поселяння і всі пов’язані з цим клопоти. Що ж, ми ще поки що в цій плоті. Оглянувши деякі монастирські реліквії, зокрема велетенську кам’яну чашу для водосвяття, діаметром близько двох метрів і висотою приблизно до пояса людини середнього зросту, що знаходиться у дворі лаври під свинцевим куполом; а також тисячолітній кипарис, посаджений згідно переказів самим преп. Афанасієм, ми попрямували до головного лаврського храму, на честь Благовіщення Пресвятої Богородиці, де в цей час в одному з бічних приділів служилась, як я гадаю панахида; оскільки в кінці співали «вічная пам’ять» і при виході у притворі роздавали колево. До речі останнє являє собою не звичну для нас кутю, тобто варену пшеницю з медом, чи цукром, приправлену різноманітними солодощами, а ту ж таки пшеницю, тільки пересипану чимось схожим на подрібнену халву. Його роздавали кожному на серветці і так споживали. Далі усі пішли на трапезу, після якої ми знову вернулися в собор, де поклонялися місцевим святиням, таким як: Мощі преподобного Афанасія, засновника цієї святої обителі, частини мощів дуже багатьох святих, частина животворящого хреста Господнього та інші численні святині, що їх нам почергово виносив один з монастирської братії. Після цього була зустріч з епітропом лаври (щось на зразок нашого благочинного) отцем Василієм. Після недовгої бесіди з ним, ми пішли у келію, щоб трішки відпочити, адже по переду нас чекало святкове всенічне бдіння, котре тривало хоч і не цілу ніч, але майже сім годин.

Пів сьомої вечора, коли вже достатньо стемніло, вдарили у велике било, велично за дзвонили лаврські дзвони і богомольці подались на святкову відправу. Людей багато не було, а тому місця у храмі вистачало. Сам собор – середньої величини; з великим, за давньою традицією притвором і двома приділами (параеклісіями, Що можна перекласти приблизно, як прицерков’я). Так у Греції називають додаткові приділи в основному храмі, або ж менші монастирські храми, на відміну від основного – «кафолікона», тобто собору. Стоять люди, як я вже казав раніше у стасидіях, котрі розміщуються вздовж храму попри стіни, подібно до наших лавок. Це спеціальні крісла з високими, десь на рівні плечей середнього людського зросту перилами і спинками. З низу вони мають невеличкі відкидні сидіння, котрі залежно від наданого їм положення, дають змогу повністю сісти, зручно спершись на спинку, або ж злегка присісти, обпершись ногами об основу стасидії. У разі втоми при довготривалому стоянні можна упертись ліктями об перила і цим зменшити навантаження на ноги. Такі стасидії можна побачити і в деяких наших храмах, зокрема у Троїцькій надвратній церкві Києво-Печерської лаври, у Чернівецькій області тощо. Отож, зайнявши кожен своє місце, ми з благоговійним трепетом очікували початку Богослужіння. Строгий, уривчастий стукіт била раз-у-раз пронизував тишу вечірніх сутінок, закликаючи воїнів Христа, наче військова сурма, до боротьби з темними пристрастями плоті і духа: лінивством, нудьгою, похітливими помислами, та іншими гріховними порухами душі і тіла, котрі особливо посилюються з приходом ночі; а урочистий передзвін, котрий то замовкав, то знов починався, підбадьорював дух, на славослов’я Богу, спонукаючи і немічне тіло забувати про сон та інші потреби нашого тлінного єства.

Ось в такому тоні, при майже цілковитій темряві, котру лише злегка освітлювали свічки і лампади почалося мале повечір’я, в псалмах і молитвах якого звучало покаяння за гріхи дня, що минув прохання зберегтися нам у прийдешню ніч без гріха і призивання заступництва і постійного покровительства Єдиної не скверної, нетлінної і пречистої діви Богородиці, котра своєю материнською опікою не залишатиме нас протягом усього земного життя і в час відходу у вічність охоронятиме нашу душу від темних полчищ лукавих демонів, а на страшному суді клопотатиме перед Сином Своїм про успадкування нами вічної Його слави. І вже опісля послідувала власне святкова велика вечірня з благословенням хлібів, за якою слідувала полі єлейна утреня. Загалом всенічна мало чим відрізнялася від звичної для нас, хоча були й певні особливості, у тому числі, більш точне дотримання богослужбового уставу, а ніж у нашій практиці. Це зокрема спів тих молитвословів та псалмів, які згідно нашої традиції читаються, або ж співаються тільки вибрані вірші, як напр.. перший антифон «блажен муж», полі єлейні псалми тощо. «Велике читання» між вечірнею та утренею, і між кафізмами, що в нас навряд чи десь зустрінеш. Згідно типікона на всенічних бдіннях, та й на буденних службах протягом року має прочитуватися весь Новий завіт, починаючи з апостола, а також житія святих та ряд інших святоотцівських творів. Так у день пам’яті святого Димитрія Солунського був прочитаний уривок з його житія перед шестопсалмієм і похвальне слово йому ж святителя Григорія Богослова перед другою кафізмою. Були й деякі інші особливості притаманні грецькій церковній традиції, а можливо і самій лаврі. Співало всенічну лише двоє півчих, один – на правому кліросі, другий – на лівому; і один канонарх, котрий переходив коли було треба то до одного, то до другого співця. Служіння канонарха полягає в тому, що він прочитує по фразах стіхіри чи інші пісне співи, які хор повторює за ним, вже співаючи на глас. Поява такого способу церковного співу мабуть пов’язана з нестачею богослужбових книг у минулі віки християнства і з практикою співати всією громадою, що звісно унеможливлювало читання богослужбових текстів. Общинний спів поступово перейшов у хоровий, книг побільшало, але звичай залишився особливо в монастирях, в тому числі у нас, хоч можливо і не завжди виконується. Цей метод співу допомагає краще сприйняти і засвоїти, те про що йдеться в стіхірах.

Не зважаючи на таку малу кількість хористів, вони віддавалися своїй справі, як говориться, на всі сто. Їхній спів вирізнявся з-поміж усього надзвичайною протяжністю. Для людей, котрі звикли постійно спішити, в тому числі і в молитві, він може видатися нудним та таким, що розсіює увагу, наводить дрімоту й тому подібне. Але ж хіба ми кудись поспішаємо при зустрічі з дорогими для нас людьми, особливо після довготривалої розлуки? Хіба нудною є для нас розмова з ними? Якщо так, то це означає, що наші почуття до них не щирі. Так само і тоді, , коли ми нарешті, відірвавшись від земних турбот приходимо до храму, щоб прославити Того, хто мав би для нас бути найдорожчим, найулюбленішим і Його святих угодників хочемо, щоб ця зустріч з нашим Творцем і Подателем всіх благ тривала якомога довше, а ще краще, щоб зовсім не закінчувалася.

Але на цій землі і в цьому тілі ми ще обмежені в часі і просторі, а тому святкове богослужіння добігло свого кінця і близько пів на другу ночі ми приємно втомлені попрямували на свої ложа і спокійно поснули. А з восьмої години ми в тому ж таки соборі молилися за Божественою літургією, на якій Господь сподобив нас з благословення отця Василія причаститися Святих Христових Таїн. В кінці літургії, як і годиться в дні пам’яті мучеників, благословлялося коливо, служилася коротка заупокійна літія, а потім – святкова трапеза, під час якої звершувався чин Панагії. Панагія (від гр.. Всесвята) – в даному випадку просфора в честь Богородиці, котру з особливими молитвослов’ями споживають монахи під час денної трапези. А по її закінченню після подячних молитов братія з протяжним співом тропаря «Достойно єсть» обходила трапезну, несучи на блюді величезну просфору, напевно саме Панагію, і кожен присутній відламував із неї шматочок і споживав. Такою урочистою ходою братія вийшла з трапезної і розійшлася по своїх монастирських заняттях; Ну а ми, взявши благословення в Отця Василя стали збиратися в подальшу дорогу.

Так Господь управив, що на поромі ми познайомилися з групою паломників також з України. Вони нам дали номер телефону російськомовного водія з Ватопеда, котрий і допомагав нам долати круті підйоми і спуски Афонського півострова більшу частину нашого там перебування. Отож, виїхавши коло одинадцятої години з лаври, ми вирушили до джерела преподобного Афанасія, де охочі набрали собі святої води і помолилися в місцевій капличці. Звідти ми попрямували в монастир Каракал. Там ми поклонилися місцевим святиням, роздали подарунки, про які йшлося вище, і отримавши благословення відправилися в Іверську обитель, відому однойменною чудотворною іконою Богородиці, котру ще називають Вратарниця, присутність якої над воротами обителі, згідно слів Самої Пречистої служить запорукою постійного благодатного покрову Матері Божої над цим монастирем і над всім Афоном. Побувши там деякий час ми вирушили у наступне місце нашої ночівлі – величний монастир Ватопед, багатий на братію, святині і паломників; другий в афонській ієрархії. Його ще називають троном Богородиці, адже в ньому знаходяться сім Її чудотворних ікон, серед яких чи не найвідомішою далеко за межами Афона є Пантанасса (Всецариця), перед якою моляться при ракових захворюваннях.

Отже примандрували ми туди 8-го листопада після п’ятої вечора. Вечірня вже закінчувалася. Після смачної вечері ми разом з іншими прочанами поклонялися місцевим святиням, яких у Ватопеді теж чимало; серед них – пояс Богородиці. а потім розійшлися по келіях. Ранкове Богослужіння розпочалося о четвертій годині з полуночниці в головному храмі обителі. Після неї слідувала утреня, а потім часи і літургія в одній з параеклісій. Після сніданку на нас чекала зустріч з одним із братії монастиря, котрий серед багато чого цікавого і корисного розповів на і ті три історії про трьох сліпих монахів, раніше мною викладених…

Із Ватопеда наш паломницький шлях пролягав у Свято-Пантелеймонів руський монастир. Але перш, ніж поїхати туди, ми відвідали одне з найдавніших руських поселень на Афоні – скит Пресвятої Богородиці, або Ксілургу. На цьому скиту, за переданням, подвизався преподобний Антоній Печерський, хоча греки дотримуються іншої думки. Скит досить великий по території, але з дуже мало чисельною братією – два старця монаха і один послушник. Місце дуже затишне, малолюдне; проте довгих і нічних служб там немає; все, як у нас. Літургія звершується лише в суботу, неділю і у свята. Скит має три, чи чотири храми: на честь Успіння Пресвятої Богородиці, святих рівноапостольних Кирила і Мефодія, а інші не пригадаю.

Отже, відвідавши скит, ми подались до третього місця нашої ночівлі – Свято-Пантелеймонівського монастиря. Поселилися ми у відведених нам келіях монастирської гостинниці близько другої години 9-го листопада, і приклавшись до тамтешніх святинь (багаточисленних мощів святих, у тому числі до чесної глави великомученика і целителя Пантелеймона), ми пішли в Свято-Покровський храм, що на четвертому поверсі братського корпуса на вечірню, котра розпочалася о-пів на третю. Наближалося свято мучениці Параскеви п;ятниці і преподобного Іова Почаївського. Прекрасно співали два братських хори. Служба велася не поспішаючи, але і без надмірного розтягування; приблизно, як у Почаєві, так, щоб і молитися можна було, і спати не хотілося. Після вечірні звершувалося таїнство сповіді; при благоговійній тиші і без штовханини. Сповідав духівник монастиря Отець Макарій, Тихий лагідний старець. Після сповіді усі йшли в трапезну, котра вирізнялася особливою акустикою. Таку акустику, як у трапезній Пантелеймонівського монастиря не в кожному соборі почуєш.

Монастир розташований на самому березі моря. У цей день і всю ніч був шторм і море досить хвилювалося, проте погода була теплою і ніжною, не зважаючи на шторм і вечір. А тому ми перш, ніж розійтися по келіях ще довго прогулювалися монастирською територією, то наближаючись до схвильованого моря, то походжаючи по монастирському саду, милуючись вечірньою красою богозданної природи і прославляючи Того, хто все це так чудово і премудро сотворив. О шостій вечора в монастирі вимикаються основні засоби освітлення і настає, так би мовити, тихий час. А в першій годині ночі братія пробуджується на молитву, і о-пів на другу розпочинається опівнічниця, а далі утреня, часи і літургія. В дні полі єлейних святих богослужіння триває до пів сьомої, а в будні – до пів шостої. Усе служилося майже так само, як у наших монастирях. Тут Господь нас також сподобив стати причасниками Його пресвятих таїн. Після трапези у монастирській канцелярії відбулася зустріч з отцем Макаріем, у ході якої від нашої делегації були вручені йому згадані вище ікони та похвальна грамота за проявлену любов та милосердя до людей з вадами зору. А він у свою чергу подарував кожному з нас календарі з зображеннями усіх Монастирів Святої гори та чудотворних ікон, а також пам’ятні медалі в честь тисячолітнього перебування руського чернецтва на Святій горі, з викарбованим зображенням Божої Матері над горою Афон. Після бесіди кожен підходив до старця під благословення, а о півдні ми вже стояли на монастирському причалі в очікувані порома, щоб пливти в Дохіар; монастир особливо значущий для нашого брата тим, що саме в ньому знаходиться ікона Божої Матері Скоропослушниця, через яку Пресвята уздоровила від сліпоти і паралічу монаха трапезаря Ніла, покараного за недбале ставлення до ікони.

Монастир цей також розташований на березі моря. При вході в монастирські ворота паломників зустрічають у святих своїх образах на колонах архістратиг Божий Михаїл і святитель Миколай, а на самій монастирській території – строгий, але надзвичайно простий і добродушний настоятель, або як кажуть у Греції геронда, отець Григорій; у старенькій робочій рясі, постійно за якоюсь працею і в оточенні незвичних для настоятеля монастиря «прислужників» – маленьких собачок, котрі одна наперед другої намагалися полащитися до батюшки і здіймали гучний дзвінкий лемент при появі прихожан. У геронди теж проблеми з зором, тому ми були для нього, як свої. Поблагословивши кожного з нас, геронда пішов по своїх справах, а ми попрямували у маленьку церковцю, що при трапезній де і перебуває чудотворний образ Пречистої. У монастирі на той час були присутні священики з Росії, та України, зокрема один з насельників Київського СвятоТроїцького Іонинського монастиря. Усі вони відслужили для нас акафіст до Богородиці Скоропослушниці, після якого ми прикладалися до цього чудотворного образу і приймали помазання святим єлеєм від лампади. Потім нас повели в собор, де с-поміж різних святинь нам показали частину того каменя, що його деякі негідні монахи прив’язали на шию отрокові, щоб втопити його в морі і забрати собі скарб, котрий було йому доручено віддати на монастир. Але хлопця врятував архангел Михаїл і дивним чином поставив його з каменем на шиї в олтарі монастирського собору. Побачивши таке чудо, лиходії, щиро покаялися у скоєному, а цей юнак згодом став настоятелем дохіарської обителі. Трапилося це ще на світанку історії Дохіара. Після поживи духовної нас почастували і земними солодощами…

Зворотній шлях до Свято-Пантелеймонівського монастиря ми планували здолати пішки, відвідавши по можливості і монастир Ксенофонт, що на півдорозі між Дохіаром і Пантелеймоном, 2 КМ. Їзди машиною. Проте в нас забракло часу, оскільки і пором був запізнився, і в Дохіарі ми трішечки загаялися, а вже сутеніло. Отже нас автомобілем доправили в Ксенофонт, не доїжджаючи кількох сот метрів. Залишалося ще трішки пройтися лісовою горбистою дорогою. Від Дохіара і майже до самого Ксенофонта нас проводжав монастирський пес. Дружньо облизавши нас на прощання, він вернувся до себе, а ми попрямували далі.

У соборі Ксенофонта якраз закінчувався акафіст Богородиці. Монах почергово виносив нам для поклоніння ковчежці з частками святих мощів, а потім, знову ж таки машиною нас завезли в Пантелеймонів монастир. Було близько сьомої години. Усі вечірні богослужіння вже закінчились. Повечерявши, ми розійшлись по келіях, а опів на другу ночі знову встали на молитву.

Ще одним визначним місцем афонських монастирів є кістниця – спеціальне приміщення на монастирському кладовищі, де покояться кості спочилих монахів. Згідно афонського звичаю монахів ховають не в домовинах, а на спеціальних ношах у неглибоких могилах. Років через три їхні кості викопують, відділяють від черепів і складають в кістницю, попередньо обмивши їх морською водою і вином. Причому кості складають всі разом без ідентифікації, а черепи розкладають по полицях і підписують кожного ім’я, сан, послух, який він ніс, дату кончини. На деяких вказувалося й те, ким він був в миру. Вважається, що якщо тіло повністю зітліло і кості жовтуватого кольору, значить монах прийнятий в райські обителі; А якщо тіло не повністю зітліло, і якщо білого, або ще й чорного кольору – значить у нього є якийсь нерозкаяний гріх. У такому разі Його знову закопують на час визначений ігуменом і посилюють за нього молитву… Це було останнє місце, яке ми відвідали у цьому монастирі і загалом на Святій горі.

Останню п’яту ніч ми надіялися провести в молитві у Хіландарі – сербському монастирі, відомому чудотворною іконою Богородиці, що зветься Троєручиця. Але Господь судив інакше. Насувався дводенний шторм і нам радили чим скоріш відпливти з Афону, бо під час шторму кораблі не курсуватимуть, а добратися на материк сушею – дуже проблематично. Смиренно прийнявши це, як волю божу, ми щиро подякували Подателю всяких благ і Його Пресвятій Матері за таку велику милість, проявлену до нас недостойних; і з твердою надією на те, що ця наша проща на Святу Гору не остання, ми відпливли до Уранополя; 11-го листопада, о дванадцятій годині двадцять хвилин. В Уранополі прямо на пристані прибулих вже чекав автобус до Салонік. Прибувши туди, ми знову заночували у виділеній для нас квартирі. І в суботу близько десятої години вирушили на таксі до величного храму на честь святого великомученика Димитрія Солунського, що в центрі Салонік. Головна вулиця міста теж носить ім’я цього святого. Мощі Святого покояться у двох раках. Одна – велика домовино подібна; в ній – трохи менший ковчежець кубічної форми, де власне і лежать святі останки. Вони рясно миро точать, наповнюючи раку неземними пахощами. Час від часу миро збирають у пляшечки, або ж просочують ним вату і роздають по шматочках вірянам. Нашу групу святий Димитрій також сподобив цієї благодаті.

Після поклоніння у храмі, ми здійснили декілька годинну пішу прогулянку містом, під час якої мали нагоду скуштувати один із шедеврів грецької кухні – суфлакі, щось на подобі шаурми, тільки набагато краще. І закінчилися наші мандри там, де й почалися – у Свято-Успенському монастирі, де нас радо прийняли і провели цікаву екскурсію по монастирських майстернях, а саме: нам показали цех, де виготовляють свічки з натурального воску, майстерню, де роблять шкіряні обкладинки на церковні книги, а також реставрують старі рукописи; Майстерні іконопису і золотого шиття. Потім від нашої делегації було вручено вище згадану похвальну грамоту ігумені монастиря Меланії. А опісля до нас завітав віце-президент організації сліпих північної Греції Дімітріос (прізвища не пригадаю). З ним ми провели дружню бесіду; та таку довгу, що на жаль і вечірню службу пропустили. Пізнього вечора, коли вже геть стемніло, тепло попрощавшись із нашим гостем, і ситно повечерявши монастирської трапези, ми відправилися в нашу домівку, а вже недільного ранку о шостій тридцять – знову аеропорт Македонія і все, що пов’язане з авіа перельотом. О дев’ятій тридцять той самий невеличкий літак підняв нас високо над Грецією, а близько дванадцятої приземлив нас у Борисполі.

На трапі нас зустрів холод пізньої осені. В обличчя сипав мокрий сніг. Погода у цей день була нельотною і саме наш рейс був останнім, який прийняв аеропорт Бориспіль. Звідти нас повезли у храм Святих Адріана і Наталії, де ми брали благословення на поїздку. Там відслужили подячний молебень, пообідали і роз’їхалися кожен у свій дім, несучи в собі хоча б маленьку іскорку того невидимого благодатного вогню, котрий яскравим полум’ям палає в серцях афонських подвижників. Дай Бог, щоб ця іскра в нас не згасала, а навпаки розгорялася, і щоб коло нас могли зігрітися всі, хто цього потребує.

Господи Іісусе Христе Боже наш, молитвами Пречистої Твоєї Матері, що вибрала гору Афонську, як місце свого постійного благодатного перебування; преподобних і богоносних отців, що раніше і тепер своїм Богоугодним життям прославляють Тебе на місці цьому і всіх Твоїх святих: спаси і помилуй нас грішних і наших благодійників; і удостой нас і всіх, хто щиро цього бажає, ще не один раз відвідати гору Твою святу, і в грядущему віці не позбав нас небесних обителі з усім святими на віки вічні. Амінь.

Игорь Шрамко, участник паломничества, Харьков.

Как часто при малейших трудностях мы впадаем в уныние! Однако есть люди, которым гораздо сложнее, но при этом они не только не унывают, но становятся примером стойкости, силы духа и оптимизма. После окончания специализированной гимназии для слепых детей Игорь Шрамко получил 2 высших образования – богословское и юридическое. Сейчас он является юристом Харьковской общественной организации незрячих юристов, при этом еще успевает заниматься дополнительными проектами, которые помогают людям с недостатками зрения постигать основы православного вероучения. Так в рамках конкурса «Православная инициатива» был выпущен альбом рельефных икон, дизайнером которого стала девушка на инвалидной коляске. Игорь Александрович рассказал о том, что отсутствие зрения совсем не мешает заниматься социальным служением, участвовать в богослужениях и путешествовать.

Первая наша работа – рисунки из «Закона Божьего» Серафима Слободского для незрячих детей. Я веду занятия в школе для слепых в Харькове, на улице Сумской 55.

Изначально эта школа строилась как церковно-приходское училище, и внутри него находился храм Христа Спасителя, который был центральным местом всей образовательной деятельности. Сейчас в этом помещении находится актовый зал. Незрячие дети здесь получали опыт, который позволял им в дальнейшем жить в обществе. Это опыт и клиросного пения, и регентского служения. Мне этот вопрос был интересен, и довелосьпослушать воспоминания выпускников, которые учились здесь еще до революции и помнили о том, как там начинался день с утренней молитвы. Вечерняя молитва также была обязательной, Закон Божий преподавался.

Училище содержалось за счет пожертвований, и основной сбор был в неделю о слепом,то есть в пятую седьмицу по Пасхе. Были кружки в каждом храме специальные, пронумерованные, где было написано «для слепых», то есть на содержание этого учебного заведения.Был попечительский совет, куда входили почетные граждане Харькова, такие как Гиршман (1).

Возможно ли в нынешнее время возродить традицию таких кружек?

Теоретически возможно, почему нет. Для этого должно быть благословение правящего архиерея, в первую очередь.

На занятия в обществе слепых, которые я вел, стабильно ходило до 10 человек. Яне знаю, сколько людей хотят приобщиться к церковной культуре, но точно могу сказать о том, что есть потребность в молитвословах по Брайлю. Это вопрос, с которым люди довольно часто обращаются. Человек по-разному приходит к Богу. Сегодня он в вопросах веры и разбираться не хочет, а завтра он уже без этого жить не может.

А как у Вас произошла встреча с Богом, или Вы были с детства верующим?

Я воспитывался в семье такой. Бабушка моя покойная, царствие ей небесное, всегда ходила в церковь и меня с собой брала. Поэтому я не могу сказать, что был какой-то переломный момент открытия, личная встреча с Богом. Это всегда было присуще моему мировоззрению, пониманию и восприятию. В школе, например, наши воспитатели читали нам Библию. Кияшко Алла Ивановна, очень верующая женщина, когда мы просили, всегда ходила с нами в церковь Усекновенскую, она ближе всего к нашей школе располагается.

Это были какие годы?

Середина девяностых. Сначала детскую Библию читали, потом уже обычный текст, не адаптированный, и ходили в церковь. Всегда на Пасху куличи освящали, и, наверное, с 90 года у нас на Крещение всегда приходит с хором отец Михаил (Скорик), и совершает освящение воды. Можно сказать, что он духовный наставник нашего учебного заведенияЭто уже незыблемая традиция, больше двух десятков лет.

Как Вы вернулись в эту школу в качестве преподавателя?

Я не на формальном статусе. Это добровольный кружок, и, собственно говоря, я оттуда и не уходил, потому, что когда поступил в семинарию, продолжал общаться со своими воспитателями и учителями, которые и сейчас там работают, и с детьми.Так оно, потихоньку, одно перетекло в другое.

Давно вы занимаетесь общественной организацией незрячих юристов?

Она существует с 98 года, то есть уже 18 лет. Я к ней присоединился чуть позже, когда поступил в юридическую академию. Общественная деятельность – это, по большому счету, моя работа. Занимаюсь непосредственно гражданскими и семейными делами. Работаем в основном по незащищенным слоям населения, пенсионеры, инвалиды, а в последнее время очень много работали с внутренне перемещенными лицами..

Вы работаете с такими слоями населения, которые не всегда могут оплатить эти услуги. То есть организация у Вас не прибыльная?

Да, организация у нас не прибыльная, потому и существует во многом за счет грантов. А Вы же сами понимаете, для того, чтобы получить какую-то поддержку, нужно очень постараться.Частично с 2001 года город нас финансирует через систему социальных проектов за счет средств городского бюджета. Но это буквально очень незначительные суммы.

У нас в монастыре недавно появилась Озерянская икона Божией Матери в формате Брайля. Насколько востребованы такие иконы?

В храме должны быть такие иконы. Они будут напоминать о том, что есть люди с определенными проблемами зрения. Это с одной стороны, а с другой – ведь икона должна служить прообразом того, кому мы молимся. Конечно хорошо, если есть возможность иметь такие рельефные иконы дома, для того, чтобы человек в спокойной обстановке мог понять, изучить и представить что на ней изображено. Мы, например, составляя альбом рельефных икон, советовались и со специалистами в иконографии, и с тифлопедагогами (тифлопедагог – это тот, кто занимается незрячими). В нашем альбоме рельефных икон есть и святители, и Георгий Победоносец, который поражает змия, и Матрона Московская, и Серафим Саровский преподобный, Николай Угодник. Как раз представлены основные иконографические типы. И в храме должны быть эти иконы, и, по возможности дома, где-то в обществах, либо в библиотеках специализированных нужно иметь такие сборники. Вот мы, кстати говоря, эти сборники икон и разослали по всем специализированным школам в Украине (6 школ у нас на данный момент), библиотекам общества слепых (по областным центрам), так что, кто хочет – поищет и обрящет.

Вы были первым незрячим человеком, который заканчивал харьковскую семинарию. После Вас были еще такие случаи?

На сегодняшний момент я знаю как минимум пятерых с проблемами зрения, которые получили духовное образование. Один человек учился в Почаевской семинарии, хотя сам родом из Одессы, но потом пошел немного по другой стезе, начал заниматься серьезно пауэрлифтингом, и в принципе достиг очень высоких результатов. Еще двое ребят, один заканчивал сначала Волынскую семинарию, потом Ужгородскую академию, другой заканчивал в Киеве семинарию и академию и есть у нас единственный в Украине незрячий священник, отец Пимен Мацола. Это человек, которого рукоположили, когда он уже был незрячим. То есть у нас есть незрячие священники, которые по разным причинам потеряли зрение, будучи в сане. А отец Пимен, он довольно молодой, около тридцати, он архимандрит, и более того, он возглавляет паломнический отдел Епархии.

И вы общаетесь между собой?

Конечно мы общаемся! Из тех людей, которых я назвал, три человека с духовным образованием съездили на Святую Гору: я, Богдан из Киева и парень из Волынской области, заканчивал Луцкую семинарию и Ужгородскую академию. На Афон поехали пятеро человек тотально незрячих, и там были трое сопровождающих, зрячих. Кстати, у одного из них травма рук очень серьезная. Вот такая группа у нас была из восьми человек.

Вы ездили до этого по святым местам?

Еще со школой мы ездили в Святогорскую Лавру, нас возили перед выпускным, и по нашим святыням. В рамках этих социальных проектов с группой незрячих людей в 2011 году мы ездили по святыням Крыма, а в 2014 году – по святыням Закарпатья. Отец Пимен Мацола нас встречал, организовывал все. Очень благодатная поездка была. Мы побывали во многих обителях, и в монастыре самого отца Пимена, село Грушево, Тячевский район, рядом с Румынией.

Можете подробнее рассказать о поездке на Афон, когда она состоялась, какие были у нее цели?

Есть у нас в Украине такой человек, Турский Владимир Николаевич. Он заслуженный юрист Украины, адвокат, незрячий, и он очень активный представитель общественных организаций. Он постоянно реализует какие-то проекты, какие-то задумки. И в прошлом году он приезжал к нам в Харьков, привозил свою выставку рельефных икон. В Покровском монастыре она экспонировалась на праздник Рождества Богородицы. Мы до этого были с ним знакомы, а после начали общаться более плотно и работать в сфере духовного образования просвещения незрячих. В декабре прошлого года он поехал на Афон самостоятельно, с тростью. И возникла такая идея, чтоб организовать паломническую поездку именно для незрячих на Агион-Орос, на Святую Гору. И Господь так управил, что эта поездка состоялась. Была она с 6 по 13 ноября – это мы были в Греции, а на самой Святой горе были с 7 по 11 число, с понедельника по пятницу.

Все было организовано на высшем уровне, то есть нас уже везде ждали, и очень хорошо принимали. Прилетели мы из Киева в Салоники в воскресенье. Сразу поехали в Успенский женский монастырь. Сестры монастыря поселили нас в отдельном помещении, у них есть квартира, принадлежащая монастырю. Поскольку монастырь женский, на территории мужчин не оставляют. И утром, можно даже сказать, почти ночью, в 4 часа мы выехали из Салоник до Уранополиса. Там получили визу на Афон. Для того, чтобы туда попасть нужно отдельное разрешение, «диамонитирион» называется. Это стандартная виза, она даёт право пребывать в любом из 20 монастырей Афона.

На пароме «Аксион Эстин» («Достойно есть») мы поплыли до самой последней пристани – Дафни, и оттуда автобусом доехали до Кареи, столицы Святой Горы, потом пересели на другой автобус и доехали до Великой Лавры святого Афанасия, самого главного монастыря, который первым в списке стоит. Переночевали, утром Литургия. Наша группа на следующий день побывала в трех монастырях. Сначала поехали в Каракал, там поклонились иконам, оттуда мы поехали в Иверский монастырь, где чудотворная икона Божией Матери находится, и потом прибыли в Ватопед. После этого мы поехали уже в Русский Пантелеймонов монастырь, а по дороге заехали в Ксилургу. Это скит от Пантелеймонова монастыря, в котором по преданию был пострижен преподобный Антоний, основатель Киево-Печерской лавры. Этом скиту нами была дарована икона Богородицы Озерянской.

В Пантелеймоновом монастыре мы оставались уже две ночи. Там службы были с пол-второго ночи где-то до шести утра. Потом небольшой отдых до приема пищи, где-то часов в 10 трапеза. Причем, трапезы на Афоне два раза в день, а не три, как мы привыкли. И еще один момент интересный: Афон живет по Византийскому времени. Европейское время там совпадает с нашим, потому, что Афины и Киев находятся в одном часовом поясе. А на Афоне сутки начинаются с заходом солнца, отсюда же и пошла традиция Церкви, что вечерня служится следующему празднику. У них существует и Византийское время и европейское, так что нужно было внимательно смотреть на часы. После службы мы сели на паром «Аксион Эстин» и отправились в Дохиар. Там нам удалось встретиться с герондой Григорием, игуменом этого монастыря, пообщаться с ним, получить благословение. Спели акафист чудотворной иконе Скоропослушница, которая там находится.

Нам надо было успеть назад в Пантелеймонов монастырь, но нужно было идти пешком, а по дороге еще очень хотели зайти в Ксенофонт, который находится между Дохиаром и Пантелеймоновским монастырем. Но мы понимали, что до темноты мы не успеем. Тогда геронда Григорий благословил нам грузовик. Мы все дружно забрались в его кузов и часть пути, там где это можно было, пока дорога не закончилась нас подвезли, и так Господь управил, что мы успели в Ксенофонт и как раз к тому моменту, когда выносили мощи для поклонения. Это и десница Георгия Победоносца, и глава первомученика архидиакона Стефана, десница преподобной Марины Антиохийской и очень много других святых мощей к которым мы смогли приложиться.

И опять братия, желая нам помочь, сказали, что автобуса у них нет, но есть грузовик, если хотите, мы можем дать вам его, он до святого Пантелеймона вас довезет. Мы ответили, что нам это не вновь, мы только что в кузове грузовика к вам приехали, и с благодарностью воспользовались добротой братии. Так, нас уже в темноте довезли до святого Пантелеймона.Там мы немного отдохнули и пошли уже на ночную службу, которая в пол-второго ночи начинается. В последний день нашего пребывания на Афоне, мы встретились с отцом Макарием. Это один из духоносных старцев Пантелеймонова монастыря, исповедовались у него, причастились. Нам подарили икону Пантелеймона Целителя в Харьковскую организацию слепых и провели небольшую экскурсию по монастырю, рассказали об основных моментах его истории, и попали мы в костницу.

На Афоне существует традиция, когда монах умирает, его сначала хоронят в земле, а через три года обретают останки. Все основные кости складываются в специальную костницу, причем кости всей братии вперемешку. А главы, черепа, становятся на полку и подписывается, когда умер этот человек, как его звали, и какое у него послушание: например монах, либо писарь Великой канцелярии, иеромонах. Ну и конечно это очень сильное впечатление производит, этот вид останков, этих глав, и многое заставляет переосмыслить.

Хотя мы планировали побыть еще один день, но поступило штормовое предупреждение, и была велика вероятность того, что паромы ходить на следующий день уже не будут. Собственно говоря, так оно и случилось. Паром из Уранополиса вышел, дошел до крайней точки, до порта Дафни, и назад уже людей не забирал, потому что было очень сильное волнение, и в принципе, если бы мы не уехали в тот день, то не знаю, как бы мы попали в Салоники и на самолет. Имеющий уши слышать – да слышит. То есть, нам было предупреждение, мы услышали.

Когда мы приехали в Салоники, переночевали, и на следующий день отправились в храм Димитрия Солунского, где находится рака (серебряный ковчег) с его мощами. Из этого ковчега постоянно проистекает миро – очень благовонная жидкость, такая ароматная удивительно, словами это нельзя передать. Сам ковчег находится под кубом из оргстекла, и даже через этот куб слышен аромат. Мы попали в тот момент, когда братия сняла этот куб, переставила ковчег на стол и начала собирать это миро. И у нас была возможность приложиться к самому ковчегу, который стоял рядом на столе, ощутить то, что он весь в этом мире благовонном, насколько это большая благодать была. Господь нас по своей милости допустил к такому чуду.

Вечером у нас была встреча с председателем Союза слепых северной Греции. Мы обратили внимание, что в Греции проблемы с парковками. То есть транспорт паркуют кто как хочет, даже на тротуарах. А когда тротуар перегорожен машиной, то для незрячего человека это очень серьёзная проблема, в этом плане у нас ситуация как-то немножко получше. За то время, которое мы там были, скажем, в Салониках мы не встретили ни одного озвученного светофора, зато весь центр выложен специальной тактильной рельефной плиткой, которая помогает незрячим ориентироваться. Этого у нас нет, а там, фактически весь центр в Салониках, выложен этой плиткой. Они это сделали не так давно, это было требование Евросоюза по стандартам доступности.

Получается, что в Украине ситуация с адаптацией незрячих немножко получше?

Когда задают вопрос, связанный с доступностью инфраструктурной, архитектурной, информационной, я всегда говорю о том, что самое главное, что у нас есть – это наши люди, которые всегда могут помочь, подсказать. Конечно, у нас есть еще над чем работать, но все-таки появляются и озвученные светофоры, кое-где начинает появляться эта рельефная контрастная плитка, в частности на новых станциях метро. Почему это важно, потому, что это – безопасность. Когда есть рельефная плитка, которая идет вдоль края платформы, то у незрячего человека меньше вероятности что он упадет вниз. Так же точно перед ступеньками, и после них начинает это появляться. Поэтому у нас ситуация не очень плоха. Есть, конечно, к чему тут стремиться и развиваться.

Есть ли заслуга общественных организаций в том, что развивается система адаптации незрячих?

Во многом – да. Была очень большая кампания по ратификации конвенции ООН о правахлюдей с инвалидностью. В 2009 году Украина ратифицировала и конвенцию и протокол, и взяла на себя определенные обязанности по созданию условий для людей с инвалидностью. Общественные организации информируют власть о том, что есть определенные проблемы. Как говорится, не делайте для нас без нас – нужно советоваться с представителями целевой аудитории, а с другой стороны, конечно, если мы не будем заявлять об этом, то никто это и не будет делать.

Мы знаем, что на Афоне суровый климат. Там и обычному человеку очень непросто. Тяжело ли было Вам передвигаться?

Абсолютно нет. Знаете, если попросить человека описать рай – это будет как раз Афон. Сейчас там идет сезон сбора оливок, там до сих пор цветут деревья и розы, созревают сады хурмы, апельсины, мандарины. Они растут просто так, как у нас яблоки. Мы прилетели из наших широт, и сразу почувствовали разницу в температурах. Там было плюс 18 градусов. А передвигаться не тяжело, потому что мы понимали, куда мы едем, для чего мы едем, и поскольку это удел Божией Матери, она не оставляла нас своей милостью, своим вниманием. И грузовик появлялся, когда было необходимо, и пешком немножко походили. У нас были сопровождающие, и сами мы в достаточной степени реабилитированы, чтобы передвигаться. Когда была необходимость, кто-то из паломников, из братии помогал или к иконе подойти, либо по храму пройтись, приложиться. В этом плане вообще проблем не было.

13 ноября мы прилетели в Киев, и причем, ведь случайно ничего не бывает, в этот день как раз отмечается международный день слепых. И как раз в этот день завершилась наша поездка. Мы прибыли в храм Адриана и Натальи в Киеве, там отслужили благодарственный молебен, и оттуда разъехались по своим домам.

12 ноября – день памяти нашей Озерянской иконы. Вы там как-то отмечали этот праздник?

Вспоминали, молились и обращались к ней.

Владимир Николаевич Турский особо почитает именно Озерянскую икону, и в свое время он возил ее специально на Афон. В этот раз он брал её с собой?

Да, брал, и она была дарована скиту Ксилургу.

Какие у вас были цели, или это была обычная поездка?

Лично для меня – прикоснуться к той духовной жизни, к тем святыням, которые там существуют. А если брать групповую цель – обратить внимание на то, что в мире существуют православные незрячие, которые посещают храмы, которым тоже нужна забота и поддержка, и причем, эти люди настроены не столько брать, но и давать. У нас есть определенный опыт, и есть чем поделиться. Возможно потом, по результатам этой поездки, для кого-то это будет стимулом не опускать руки, развиваться дальше, понимать о том, что если не сидеть на месте, а двигаться, развиваться дальше в физическом и духовном плане, если это незрячий – брать трость, выходить на улицу. Если есть желание, то Божьей помощью все возможно!

С Игорем Шрамко беседовала

старший преподаватель кафедры журналистики

Харьковского национального университета имени В. Н. Каразина

Александра Драчева

1. Леонард Леопольдович Гиршман (1839 – 1921) выдающийся врач-офтальмолог, основатель глазной клиники Харьковского университета, в которой успешно лечил сложные глазные болезни, зачастую абсолютно бесплатно.

2. Озерянская икона Божией Матери – главная святыня и покровительница города Харькова. Именно от этой иконы получил в детстве исцеление от слепоты писатель Г. Квитка-Основьяненко (1778 – 1843). Образ Озерянской иконы в формате Брайля был изготовлен и подарен Харьковскому Покровскому монастырю общественной организацией незрячих юристов Украины

Просмотры (29)