ДО РІЗДВЯНИХ СВЯТ.
ОЛЕГ КЛИМАНЮК: Що дало світові народження Христа та як це виражено у Різдвяних богослужіннях

Знову, з ласки Божої, усі вірні чада Христової Церкви впритул наблизилися до одного з найбільших свят, котре святитель Іоан Златоуст називає другою Пасхою – Різдва по плоті Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа. Не зважаючи на всі складнощі, які немов та чорна хмара дедалі більше огортають нашу країну, значна кількість вірян, скоріш за все, готуються до цього свята за звичаєм. Дбайливі господині клопочуться над тим, як би краще прикрасити до свят свою оселю; якими новими вишуканими стравами почастувати родину та гостей… Хто більш ревносний намагається бодай раз за період різдвяного посту приступити до сповіді й причастя. Далі – традиційно: свята вечеря, колядки, а зранку – літургія в храмі і відвідування рідних та знайомих… І на цьому, по великому рахунку, для багатьох із пересічних людей власне Різдво Христове нажаль закінчується. Хтось поринає у розваги, для когось продовжуються сірі будні на роботі, а хто добряче відзначив державний Новий рік, у того на святкування Різдва просто не вистарчає сили і здоров’я… Також для чималої кількості людей незрозумілими є церковні відправи і це ускладнює їм можливість заглибитись в духовну суть цього свята. Є мабуть і такі, котрі не бачать в народженні Христа чогось надзвичайного, а що, мовляв, змінилося: як жили, так і живемо – хворіємо, страждаємо, вмираємо… А хтось взагалі усе це вважає вигадкою і тому подібне.

Отож, для тих, котрі з тих, чи інших причин не знаходили часу сісти і замислитися над тим, що дало людству пришестя в світ Христа Спасителя, а також для тих, хто бажає дізнатися про символіку святкових богослужінь, якими Церква вшановує цю величну подію і пропонується дана стаття.

Що змінилося в світі з приходом Христа? Здавалося б нічого, окрім того, що від року Його народження (до того ж з певними похибками) почали вести літочислення. В тім уже цей факт вказує на унікальність і неповторність цієї події у світовій історії. Це хоча б тому, що, незважаючи на всі спроби викоренити Християнство з лиця землі, з Християнською ерою змушені поки що рахуватися навіть найзапекліші його вороги. А що ж дало пришестя Христа в духовному плані, адже Він не був ні імператором, котрий встановив би на всьому світі найсправедливіший суспільний лад, а всього лише сином простого тесляра. Не був Він також духовним лідером у звичному для Його середовища значенні, оскільки ті, що вважалися праведниками і взірцями для народу засудили його на смерть і переслідували Його учнів. Ким же був Ісус із Назарету? Мандрівним проповідником? Видатним учителем моралі? Їх було чимало в кожному народі, але ні за жодним з них не пішло стільки людей, котрі сотнями тисяч у тяжких тортурах віддавали за Нього власне життя, або ж позбавляли себе всіх радощів цього світу для того, щоб отримати щось незрівнянно вище і краще, чого словами не можливо описати. Ці факти свідчать про те, що прихід Христа мав не соціально-політичне, моральне, чи навіть релігійне в звичному для нас понятті значення, а онтологічне, тобто те, яке стосується нашого буття, нашої людської природи. Щоб вище наведені терміни не видавалися нам якоюсь філософською абстракцією, потрібно відкинути на задній план своє плоске раціоналістичне бачення світу і всього, що в ньому відбувається та сприйняти на віру певні духовні аксіоми, істинність котрих перевірена багатотисячолітнім духовним досвідом тих, хто все своє життя присвятив науці із наук – Богопізнанню.

А суть цих аксіом полягає в тому, що людина, будучи створеною Богом для вічного блаженства з Ним, як істота наділена свободою ще на світанку свого існування порушила заповідь стримання, дану Богом якраз для можливості реалізації людиною власної свобідної волі. Адже свобода полягає не лише в можливості безперешкодно чинити все, що бажаєш, а й у вмінні обмежувати себе в чомусь задля досягнення вищої мети. Цього то і не спромоглися здійснити наші прабатьки Адам і Єва, піддавшись диявольській спокусі стати богами самотужки, поза Богом. Такий крок прабатьків призвів до пошкодження людської природи, невід’ємною часткою якої стали: подальша схильність до гріха, хвороби, різноманітні страждання і на решті смерть. Це, як наслідок унеможливило подальше перебування людини в раю, де немає місця нічому нечистому, спотвореному. Гріхопадіння прабатьків спричинило дисгармонію і в усьому сотвореному видимому світі, де раніше, за свідченням книги Буття, усе було дуже добре. Гріховна пошкодженість, немов генетична хвороба передається від Адама його нащадкам, від так гріх все більше поширюється в людях, а з ним усі біди, які тільки є на світі. І жоден винахід людства у якій би то не було сфері його діяльності, як бачимо не робить світ кращим, а навпаки наближає його до самознищення, оскільки бажання бути богами без Бога продовжує панувати над свідомістю більшості жителів земної кулі.

Та Всемилостивий Господь, Котрий за словами святого апостола і євангеліста Іоана Богослова є Любов, не залишив людину на самоті в такому жалюгідному стані. Даючи людині можливість на власному досвіді переконатися, яке то життя без Бога, Він дає обітницю прабатькам, що прийде Той, хто поверне людям втрачене ними райське блаженство і зітре голову змія спокусника. І ось ті, кого церква називає старозавітними праведниками, починаючи від Адама і Єви та їхніх благочестивих нащадків – Авеля, Сифа, Еноха, Ноя, Сима, Авраама, Ісаака, Якова і всіх родоначальників та вождів Боговибраного Єврейського народу жили вірою в прийдешнього Спасителя, намагаючись на скільки це було можливо догоджати Богові. Цих та багатьох інших старозавітніх праведників Церква урочисто вшановує дві неділі поспіль, що передують святу Різдва Христового, котрі називаються неділею святих праотців і отців, оскільки кожен їхній богоугодний вчинок був, за свідченням апостола Павла, продиктований вірою в прийдешнього Спасителя. Так через віру жертва Авеля стала угодніша Богові, аніж Каїнова. Через віру був врятований від всесвітнього потопу Ной та його родина, котрі стали новими родоначальниками людства та прообразом Церкви Христової, у якій, наче в ковчезі вірні спасаються від потопу гріховного і пливуть по бурхливому житейському морі до тихої пристані – Царства Небесного. Непохитною вірою у здійснення Божих обітниць керувався все своє Богоугодне життя і патріарх Авраам, котрий, не зважаючи на свій похилий вік, на безплідність дружини Сарри та на інші труднощі, переселяється жити в чужу для нього країну, щоб там стати родоначальником Богообраного Ізраїльського народу, з якого вийде Той, через кого благословляться всі племена земні. І такими прикладами життя по вірі рясніє Священне Писання Старого Завіту; їх ставить в приклад Євреям, що сумніваються у вірі в Христа Апостол Павло; саме цей уривок з його послання до Євреїв (правда, у дещо скороченому варіанті) читається за літургією в неділю святих отців. Таким чином, усі старозавітні праведники були виправдані вірою в майбутнє пришестя Христа; вони стали прообразом церкви з усіх народів, тобто з язичників (церковно-слов’янською мовою «от язык),а не лише з одного єврейського. Вони перебувають у славі з усіма святими особливо тому, що з їхнього потомства є Плід благославний – Та, котра безсіменно народила Христа. Усе це оспівано Церквою в тропарі неділі праотців, та в інших піснеспівах цієї, та наступної за нею неділі. Особливу честь віддає Церква пророку Даниїлу і трьом юнакам Ананії Азарії і Месаїлу, що жили в період коли єврейський народ через Боговідступництво був полонений Вавілонянами. Ці три отроки прославилися тим, що свято зберігали батьківську віру, не шкодуючи власного життя. За небажання поклонитися золотому ідолові, їх було вкинуто в розпалену піч, де вони хвалили і прославляли Бога, за що отримали росу з небес, котра зберегла їх неушкодженими. Їхня похвальна пісня, котра починається словами «Благословен єси, Господи, боже отців наших, і хвальне, і прославлене ім’я Твоє на віки.» лягла в основу сьомої і восьмої пісень кожного канону, який читається за вечірнім богослужінням. В чуді визволення отроків з вогню росою з неба, церква вбачає прообраз народження Пречистою Дівою Христа. Оскільки, як росоносна піч не опалила вкинутих в неї юнаків, так і Вогонь Божества не опалив утробу Діви, але залишив її після Свого народження чистою, як і до нього, про що і співається в ірмосі восьмої пісні різдвяного канону. А пророк Даниїл витлумачив сон вавілонського царя Навуходоносора, у якому йому був символічно показаний крах язичницьких царств, які сокрушить Камінь, відсічений від гори без людських зусиль і наповнить собою всю землю. Під цим каменем також розуміється Христос, на якому побудована Його Церква поширена по всій землі, а під горою розуміється пресвяту Богородицю, що безмужно Його народила. Це пророцтво читається на різдвяній вечірні. Цього святого пророка спіткала така ж доля, як і трьох його друзів, проте, на відміну від них, Даниїла було вкинуто в рів з голодними левами, та по молитві праведника люті хижаки стали покірні, немов ягнята. Віддаючи шану пророку Даниїлу та трьом отрокам Ананії Азарії і Месаїлу, церква прославляє їхні чудеса, як великі подвиги віри («Велия веры исправления») – в джерелі полум’я, ніби у прохолодній спокійній воді, святі три отроки раділи і пророк Даниїл серед левів почувався, як пастух серед овець (тропар неділі святих отців). Пророк Даниїл також прорік точний час приходу Христа, а саме через сімдесят седмин, тобто через чотириста дев’яносто років від того часу коли він молився і роздумував над подальшою долею свого народу.

І так з кожним днем, що наближає нас до свята, а особливо в останніх п’ять днів, богослужіння набуває особливого піднесення. Раз у раз лунають слова, котрі закликають радіти небо і землю, ангелів і людей і поспішати до Віфлеєму на зустріч Христу, котрий приходить народитися: «Христос раждается? славите. Христос с небес, срящите (зустричайте). Христос на земли, возноситеся…» (ірмос першої пісні першого різдвяного канону( – чуємо ми ще від свята введення в храм Пресвятої Богородиці.

«Вертепе благоукрасися, Агница бо грядет чревоносящи Христа: ясли же подымите словом разрешившаго от безсловеснаго деяния нас земнородных…» (стихира передсвята ). У цьому піснеспіві Пресвята Богородиця названа агницею, оскільки Христос, Котрого вона носить в утробі своїм народженням у яслах, мов ягня, дасть людям силу долати в собі тваринні бажання, Своїм словом розрішить людський рід від вчинків притаманних тваринам.

«Ось наблизився час спасіння нашого». «Готуйся, Віфлеєме, відкрий врата, Едеме». «Люди, промовмо: Цар Ізраїлів – Христос приходить», – урочисто виголошує Церква, закликаючи радіти всіх старозавітних патріархів і пророків, оскільки здійснилося їхні пророцтва та прообрази…

Проте у все більш наростаючу радість очікування приходу Спасителя ледь помітно вкраплюються елементи скорботи, що на хвильку переносять нашу свідомість з віфлеємських ясел до подій страсного тижня. Чому так? Дуже часто ми за святковими урочистостями забуваємо про те, що спонукало єдинородного Сина Отця, Котрий живе у світлі неприступному, зійти на землю в виді Раба і жити серед людей. Звичайно зі сторони Бога до цього спонукала Його любов до свого творіння, але зі сторони людства до цього спонукала гріховна спотвореність людської природи, про що вже йшлося вище, яку не можливо було вилікувати ніякими моральними та релігійно-обрядовими приписами. Потрібно було створити людину наново; вживити в неї Божествену природу,щоб таким чином відновити в ній Богоподібність. Саме це і зробив Господь наш Іісус Христос, прийшовши на землю і воплотившись від Духа Святого і Діви Марії, прийнявши на себе всю пошкоджену гріхом нашу природу окрім самого гріха, очистивши її в горнилі страждання і смерті і прославивши своїм воскресінням і вознесінням. цієї то обоженої природи і мають змогу причащатися усі хто належить до Церкви Христової у таїнстві святого причастя, стаючи одним тілом з Христом, що є запорукою майбутнього воскресіння для вічного життя з Ним.

Про це і урочисто сповіщає тропар передсвята Різдва, що з утроби Діви, немов із райського саду процвіло нам дерево життя, споживаючи плоди якого ми будемо живі, а не як Адам помремо, тому що Христос народився щоб раніше занепалий воскресити образ. Ось повний текст цього тропаря: «Готовися вифлееме, отверзися всем Едеме, красуйся Евфрафо, – яко древо живота в вертепе процвете от Девы. Рай бо оноя чрево явися мысленный, в немже Божественный сад, от негоже ядше, живи будем, не якоже Адам умрем: Христос раждается прежде падший возставити образ.»

Проте, як ми знаємо, ці Божі дари дісталися нам ціною крові єдинородного Сина Божого, Котрий маючи престолом небо благоволив возлягти в яслах овечих, щоб як той жертовний агнець бути закланий за гріхи всього світу. Від так народження в цей світ Христа є кроком на Голгофу. Ось тому, поки ще триває різдвяний піст люди не поринули всеціло у святкування, котре на жаль для багатьох вихолощує духовний зміст цього свята, церква, як любляча мати, розуміючи ці людськы немочі, пропонує нам в ці останні п’ять днів по особливому замислитись над сенсом приходу в світ Спасителя Христа.

В канонах, які читаються у ці дні на малому повечір’ї Церква, як і в дні страстної седмиці нагадує нам, що Христос прийшов на нашу землю не просто для того, щоб дати людям привід для святкування. Він, будучи по Своїй божественній природі незмінним, для Якого не є зазіханням називатися рівним Богу Отцю «Воображається», тобто бере на себе образ раба, щоб послужити тому, хто носить Його образ, тобто людині; збагатити Божеством збіднілого Адама. Син Божий через втілення від Пресвятої Діви поріднив нас із Собою, а нам, щоб сподобитися цієї честі – бути рідними Христу необхідно виконувати Його заповіді. Як волхви принесли Богонемовляті Христу в дар золото, ладан і смирну, так Скарбниці наших душ повинні бути повними вчинків гідних стати дарами для новонародженого Христа. Так повчає нас канон на передодні першого дня передсвята Різдва Христового. Споглядаючи на Христа, Який понизив Себе до образу раба, ми повинні возвиситися від земних пристрастей і навчитися не високоумствувати в серці своєму, але високими ділами звеличувати народженого Христа, – навчає далі цей же канон.

Богомладенець Христос, будучи істиним Господом, і Богом, і Творцем всього, через прийняття людської природи поєднав із Собою творіння. він уже готовий віддати своє пречисте тіло на споживання вірним, які зібралися для поклоніння у віфлеємську печеру, яка стала немов прообраз сіонської горниці, де Спаситель перед своїми стражданнями приподасть себе Своїм учням у таїнстві причастя. Про це співає Церква у ірмосі третьої пісні канону, на передодні третього дня передсвята;

«Господь сый всех и зиждитель Бог, созданное Безстрастный обнищав, Себе соедини. И яко младенец носим плотию в яслех убогих покланяем бывает: ядите, вопия, тело мое и верою утвердитеся».

Але Того, Хто прийшов пролити за нас Свою кров на Голгофі людська злоба вже зараз готова погубити, раніше ніж це зробив Пилат та іудейські первосвященики. І Той, хто колись поражав Єгипет карами, щоб визволити з рабства свій народ, тепер, як безпомічне немовля, сам утікає в Єгипет. Це, як читається в дев’ятій пісні канону на передодні останнього дня передсвята, дуже засмучувало Його Пречисту Матір, котра через дивне його народження стала найвеличнішою і найщасливішою з усіх матерів, але зараз, бачачи Свого Сина гонимого від Ірода тяжко раниться душею. Підбадьорюючи Свою Матір, Одвічний Младенець таємничим чином ніби промовляє до неї: «В землю Я йду Єгипетську, але тамтешніх ідолів зруйную землетрусом, а тих, хто надаремно шукають душі Моєї в пекло пошлю, тебе ж, як Матір звеличу». А нас, котрі хочемо називатися Христовими друзями, Церква у ці дні закликає омити сльозами покаяння всяку скверну з наших душ, щоб цим уникнути нам частки Ірода і всіх,хто були проти Христа і чистосердечно приступити до Богонемовляти разом з пастирями і волхвами, і з ним разом тікати у Єгипет, тобто без нарікання нести заради Нього свій життєвий хрест, як і Він ніс Свій заради нас від самого народження…

Такими, та багатьма іншими повчаннями й славослов’ями Свята Церква вводить нас у цикл різдвяних свят. Подібні послідування ми чуємо і в період перед свята Богоявлення (Хрещення Господнього). У ці передсвяткові дні також дещо строгішає піст, – якщо протягом усього різдвяного посту по суботах і неділях дозволялося вживати рибу, то в період передсвята, у вище вказані дні благословляється лише олія, а в будні дні – їжа без олії.

Особливо визначним є останній – п’ятий день передсвята, котрий прийнято називати навечір’ям різдва Христового, або ж сочельником (від слова сочево, тобто кутя), а в народі – Святим Вечором. У цей день (за винятком суботи і неділі) в храмах звершуються так звані великі, або царські часи. Часи – це короткі богослужіння, присвячені тим, чи іншим подіям із життя Спасителя напр. суд в Пилата і зішестя Святого Духа на апостолів (3-й час), розп’яття і смерть (6-й і 9-й). Вони складаються з трьох псалмів, тропарів та молитов, у котрих виражений зміст кожного часу. читаються вони в кінці утрині (1-й час), перед літургією (3-й і 6-й) і перед вечірньою (9-й час). Але царські часи особливі тим, що звершуються усі разом і з трьох псалмів лише одним (переважно третій) відповідає змісту часу, а два інші містять у собі пророцтва про прихід Христа. З усіх цих псалмів можна виділити пс. 71-й, що читається на 6-му часі. в ньому зішестя Сина Божого на землю описано такими словами: «Він зійде, немов дощ на руно, і наче крапля, що зрошує землю». Характеризуючи царство Месії, псалмопівець пише: «Засяе у дні Його правда і достаток миру». про Його споконвічність і про те, що Йому поклоняться всі народи землі сказано: «Буде ім’я Його благословенне до віку. Раніше сонця перебуває ім’я Його. І благословляться в Ньому всі племена земні, всі народи ублажатимуть Його».

Також знамениті слова із 109-го псалма, що читається на 9-му часі, котрі часто будуть звучати за різдвяним Богослужінням, а саме: «Сказав Господь Господеві моєму: сиди праворуч Мене, Поки не положу ворогів Твоїх до підніжжя ніг Твоїх».

Царські часи також містять особливі тропарі, читання старозавітніх пророцтв, апостольських послань та Євангелія, а саме тих його уривків, котрі власне розповідають про народження Христа.

Основний тропар, котрий співається на кожному часі, розповідає про те, як пресвята Діва зі Йосифом обручником прийшли, згідно царського указу до міста своїх предків – Віфлеєма на перепис населення і там прийшов їй час родити і жодного місця не знайшлося для них у лідських помешканнях, тому печера для худоби стала немов би царською палатою для Царя Царів. Ось повний його текст:

«Написовашеся иногда со старцем Иосифом, / яко от семене Давидова, в Вифлееме Мариам, / чревоносящи безсеменное Рождение. / Наста же время Рождества, / и место ни единоже бе обиталищу, / но, якоже красная палата, вертеп Царице показашеся. / Христос раждается прежде падший воскресити образ». (іногда – колись, одного разу.) Інші тропарі, що йдуть після Богородична часів, а особливо третій оспівує той епізод, про який ітиметься у Євангелії.

З-поміж старозавітніх пророцтв можна виділити наступні:

Пророцтво Міхея про народження Христа у Віфлеемі: «…І ти, Віфлеєме, доме Євфрафів, хіба найменший між тисячами Іудовими? з тебе бо мені вийде старійшина, Котрому належить бути князем в Ізраїлі, І походження Його від початку, від днів вічних…» (Міх. 5, 2-4).

А пророк Варух, учень пророка Єремії, ясно вказує на те, що Місія – це Сам Бог, з Яким ніхто інший не зрівняється. «Він винайшов всякий шлях пізнання і дав його Якову,отрокові Своєму, і Ізраїлю, улюбленому Ним. А потім на землі явився і жив серед людей…» (Вар. 3, 36-38; 4, 4, 1-4).

Та мабуть найбільш відомим є пророцтво Ісайї про народження від Діви сина Еммануїла. Зупинемось на ньому більш детальніше.

Вартими уваги є ті обставини, при яких дане пророцтво було виголошене, адже вони є дуже актуальними для сьогодення нашої країни. Річ у тім, що служіння пророка ісайї проходило в період духовної та політичної кризи у Єврейській державі. ще після смерті царя Соломона єдина країна була розділена на два окремих царства – Іудейське зі столицею в Єрусалимі, та Ізраїльське з центром в Самарії. Ізраїльські царі одразу ж відступили від істиного Бога і потягли за собою майже весь народ. за це асірійський царь Салманасар у 722-му році до р. Хр. напав на ізраїльське царство і захопив у полон більшість його мешканців, а на їх місце населив своїх людей, котрі з часом, змішавшись із залишками місцевого населення утворили народ, відомий під назвою Самарян.В іудейському царстві благочестя протрималося трохи довше, але незабаром і там, забули про віру Авраама. Дійшло навіть до того, що в єрусалимському храмі поставили ідола вавілонської богині розпусти Астарти і стали здійснювати ритуальні блудодіяння. Це, звісно не могло не накликати праведної кари Божої. Ізраїльскі царі часто ворогували з іудейськими, а після захоплення Ізраїля Асірією був створений військовий союз із Вавілоном для загарбання Іудеї. Опинившись в оточенні ворогів, тодішній цар Ахаз не знав, – яким чином вийти йому з такого скрутного становища; і тоді Господь через пророка Ісайю говорить, щоб царь просив у Бога якогось знамення для себе. І коли той вагався ісайя виголосив для всього дому давидового своє знамените пророцтво:

«Ось Діва в утробі зачне і породить сина, і назвуть йому ім’я Еммануїл (тобто з нами Бог.» Здавалося б, до чого тут ці слова пророка, коли потрібно терміново вирішити конкретну проблему – як чинити в ситуації, коли на тебе в будь-який момент можуть напасти? Але саме цим Пророк нагадує народові, що відступив від Бога про духовні корені всіх його бід та про велике призначення його, як того народу, з котрого має вийти спаситель світу. А для цього єврейський народ повинен віддано служити Істинному Богові, Котрий один захистить його від усіх небезпек.

Словами «масло і мед він буде їсти». пророк вказує на однакову з нами людську природу Сина Діви, яка матиме потребу в живленні для свого фізичного розвитку. Проте перш, ніж немовля по своїй людській природі навчиться розрізняти добро і зло, Він як Син Божий одразу відкине зло і вибере добро. Також однією з ознак незвичайності цього немовляти буде те, що перш ніж Він навчиться кликати батька і матір Він здолає всіх ворогів народу Божого: «…Захопить Він силу Дамаска і здобич Самарії перед лицем царя Асірійського.» на доказ істинності цього пророцтва Ісайя, за повелінням Божим дає одному зі своїх синів символічне ім’я, що в перекладі означає Скоро захопи і зненацька розграбуй (Церковно-слов. «скоро плени и напрасно испроверзи (нагло расхити)»). А далі слідує знаменитий гімн пророка Ісайї «з нами Бог. розумійте, народи і покоряйтеся… бо з нами Бог» (Іс. 7, 10-16; 8, 1-4, 8-10).

Якщо дивитися з формально-історичної точки зору, то Ісайя так нічим і не зарадив біді свого народу. Не зважаючи на чудесну перемогу над Асірійським царем Синахерімом, все ж у скорому часі євреїв було захоплено у вавілонський полон, що тривав 70 років; Єрусалим було спустошено і храм зруйновано. Але він пророкував не про якогось політичного лідера, котрий своєю військовою силою, чи дипломатичними здібностями підкорить Ізраїлю ворожі йому народи, але не зможе викоренити із середовища людей гріх, як причину всякої ворожнечі. Емануїл це Той, Хто прийде, щоб зцілити усе людське єство пошкоджене гріхом. Він повалить і розграбує ідолопоклонство в народах, і здобуде їх через пізнання Істини, як здобич для Свого царства. Так оспівуєтся дане пророцтво Ісайї в 4-й і 8-й піснях різдвяного канону. Цей уривок, що читається на 6-му часі навечір’я Різдва, навчає і нас у скрутних становищах, особливо в такому, в якому перебуває зараз наша Україна не шукати якісь зовнішні причини наших негараздів і не надіятися на сумнівні засоби вирішення наших проблем, котрі пропонує нам цей світ, що відрікся Бога, а відшукати в самих собі причину, того, що сталося з нами і щиро покаятися в гріхах, щоб втілений син божий переміг в лише Йому відомий спосіб усіх наших ворогів. А найголовнішим нашим ворогом є гріх, від якого син Божий прийшов усіх нас звільнити.

Та повернемося знову до богослужіння навечір’я Різдва Христового. Основним, так би мовити, лейт-мотивом уривків з послань апостола Павла, що читаються на царських часах, можна вважати уривок з першого розділу послання до Євреїв, який читається на 1-му часі, а саме з першого, по дванадцятий вірш: «Бог, Котрий багаторазово і різноманітно колись промовляв до батьків через пророків, у ці останні дні промовив до нас через Сина, котрого поставив спадкоємцем всього, через Котрого і віки сотворив. Він, будучи сяйвом Слави і образом іпостасі Його, і тримаючи все словом сили Своєї, звершив собою очищення гріхів наших і сів праворуч Престолу величі на висоті, будучи на стільки ліпшим від ангелів, на скільки славніше за них успадкував ім’я». Правдивість цього твердження апостол доводить посиланнями на Давидові псалми.

Євангельські читання поступово відкривають перед нами всі події, пов’язані з народженням Богонемовляти: Це і являння ангела праведному Йосифові обручникові із закликом не тривожитися з приводу несподіваної вагітності Діви Марії, «Бо Той, Хто народиться є від Духа святого.» (Мф. 1, 20). І подорож святої родини до Віфлеєма на перепис; і власне народження Богонемовляти, хвала ангелів і поклоніння пастухів; Пізнання істинного бога вогнепоклонниками волхвами і відкинення Його царем Іродом.

Ось такий дуже стислий огляд однієї з особливостей різдвяного богослужіння – царських часів. Подібне чинопослідування звершується також в навечір’я Богоявлення і у велику п’ятницю. Незвичною в цей день є і Божествена Літургія. Особливість її полягає в тому, що починається вона не із т. з. зображальних антифонів, тобто зі 102-го та 145-го псалма і з заповідей блаженств, як в інші дні; а з великої вечірні; а вище згадані молитвослів’я вичитуються разом з деякими особливими молитвами в кінці 9-го часу. Чому ж саме вечірньою починає церква літургію в цей день? тому, що вона символізує собою перший етап історії людства – від створення світу до приходу Христа. в її молитвослів’ях відображується і райське блаженство перших людей (103-й псалом), і гріхопадіння прабатьків, а від так поява різноманітних потреб (велика єктенія); життя старозавітніх праведників, їхні молитви та жертвоприношення з надією на прихід того, Хто поверне втрачений рай (Перший антифон першої кафіззми «Блажен муж», псалми 140, 141, 129, 116 ‘Господи, воззвах’); прихід самого Христа (Богородичний догматик, гімн «Свете тихий»)… натомість, підчас Божественної літургії Сам Христос подає нам себе вже не в старозавітніх прообразах, не в кровних жертвах, котрі за словами Апостола Павла не могли очистити гріхи, а були лише тінню майбутнього. Але Сам присутній у таїнстві святого причастя. Проте перш, ніж сподобитися цього Божого дару людству необхідно було хоча б в невеликій своїй кількості пізнати глибину свого падіння та всю свою нікчемність без Бога. Саме до пробудження подібних почуттів зводилися всі старозавітні приписи, адже Тільки в такому разі можна належно оцінити і прийняти плоди пришестя в світ Сина Божого. На згадку про це, очевидно й було постановлено звершувати літургію в день навечір’я різдва Христового разом з вечірньою. винятком є лише субота і неділя. Тоді вечірня служиться одразу після літургії і закінчується після просительної єктенії.

Серед стихир, що співаються за цією вечірньою, виділемо останню, котру співається підчас входу з Євангелієм. У ній події в світовій історії, що передували приходові Христа, а саме поширення володінь римської імперії, перший перепис народів, що її населяли, постає, як певний прообраз об’єднання всіх людей з усякого роду і племені вірою в єдиного Бога в у вічне Його царство. «Коли Август став одним володарем на землі (співається в стихирі), припинилося багатовладдя серед людей; коли ж Ти став людиною від Чистої припинилося ідольське багатобожжя. Одному мирському царству підкорилися країни і в одне владичество Божества увірували племена. Переписані були народи за наказом кесаря, записалися і ми вірні в ім’я Божества»… закінчується стихира вигуком: «Велика Твоя милість, господи, слава Тобі».

Далі слідують вісім паримій, тобто уривків зі старозавітніх пророцтв, в яких вкотре перед нами постане бачення приходу спасителя старозавітніми пророками. Тут і вже згадане пророцтво Міхея про походження христа з віфлеєму, і видіння пророком даниїлом камення відсіченого від гори без людських зусиль, і відоме пророцтво Ісайї про народження дівою Еммануїла та ряд інших пророцтв, зокрема у того ж ісаї майбутній Месія названий паростком (в церковно-слов’янському тексті жезл), що проросте із кореня іесеєвого, тобто з роду давидового (порівн. ірмос 4-ї пісні різдвяного канону «Жезл из корене иессеова и цвет от него, Христе, от девы прозябл еси».) «і спочине на Ньому дух Божий – дух премудрості і розуму, дух поради і кріпості, дух відання і благочестя… не за зовнішністю судити Він Буде, і не за чутками докорятиме… І Буде в той день, встане корінь іессеїв, щоб начальствувати над народами (язичниками( і на Нього народи (язичники) надіятися будуть…» (Іс. 11, 1-10).

Після третьої та шостої паримії виголошуються особливі тропарі, кінцівка яких протяжно і урочисто співаєтся поперемінно духовенством і хорами. до цих тропарів під’єднуються псалми 86-й (до першого тропаря) і 92-й (до другого). підчас читання цих псалмів співці повторюють кінцівку тропарів. ось їхні тексти: ‘Тайно родился еси в вертепе, / но Небо Тя всем проповеда, / якоже уста, звезду предлагая, Спасе, / и волхвы Ти приведе, верою покланяющияся Тебе; / с нимиже помилуй нас.’.

«Возсиял еси, Христе, от Девы, разумное Солнце Правды, / и звезда Тя показа в вертепе, вмещающася Невместимаго. / Волхвы наставил еси на поклонение Твое, / с нимиже Тя величаем: / Жизнодавче, слава Тебе.’

восьма паримія завершує собою вечірню. Після виголошення малої єктенії літургія продовжується своїм чином – трисвяте, апостол, Євангеліє і т.д. літургія в цей день, як і в навечір’я богоявлення звершується по чину святителя Василія великого…

А тепер перенесемося на хвильку із храму до дому кожного із нас на святу вечерю. У ній, як і в богослужінні вдало поєдналися і радість нашого спасіння, яке стало можливим завдяки втіленню Сина божаго, і сумні спогади про той час, коли над людством тяжіло прокляття первородного гріха, а також про те, якою ціною було відкуплено від нього людство. Усе це і знаменує солодка кутя, котру певно більшість із нас залюбки їсть і відсутність на святковому столі скоромних страв. До речі, риба в цей вечір також не благословляється. Що ж власне символізує собою кутя? Господь у своїх притчах не одноразово використовував образ пшеничного зерна. Так в одній із них під зерном розуміється слово Боже, котре впавши в добрий грунт, приносить рясні плоди (Мф. 13, 3-8); в іншій Він, говорячи про свою смерть і вказуючи на її необхідність, порівнює себе з зерном, котре якщо будучи посіяним не помре, то залишиться одне, а якщо помре, то принесе багатий врожай (Ін. 12, 24). Одже зерно символізує слово Боже, посіяне в наші серця, а також прийняття Сином Божим смертної людської плоті, котра перш ніж прославитися через воскресіння (принести плід) була похована мертвою в землі, як те посіяне зерно. А мед та інші солодощі, якими заправлена кутя означають райську насолоду, котру вернув людям втілений Син Божий.

Отож, як бачимо, і піст і свято злиті воєдино. Радість спасіння для християнина завжди розчинена в усвідомленні власного не достоїнства Божого щодо нас милосердя. Святкові урочистості не стирають пам’ять про те, з якої глибини падіння нас було піднято; і не через наші заслуги, а через невимовну милість Божу. Тому то, і слід нам проводити цей святий вечір, як з рештою і подальші свята та й усі дні нашого життя, не в пустих балачках, не перед екраном телевізора, чи комп’ютера, а в родинному колі, спільно роздумуючи над тайною Боговтілення і задати кожен собі запитання: «чи готова моя душа стати яслами для Богонемовляти? Не забуваймо також прославляти новонародженого Христа нашими чудовими традиційними колядками, але не примітивними по типу «Коляд, коляд, колядниця…», а такими, в яких дійсно прославляється народження Христа.

Та ось настає ніч і церковний дзвін знову скликає нас до Божого храму на святкову всенічну. Саме так. Адже і сьогодні, дякувати Богу, ще є церкви, де за давньою традицією, різдвяне богослужіння звершується уночі, як і пасхальне. Тут ми знову подумки переносимося у старозавітній час. Замість звичного урочистого співу «прийдіте поклонімось» і 103-го псалма, котрий оспівує первозданну гармонію усього створеного, ми одразу чуємо стогін і плач прабатьків за втраченим раєм та спроби отримати через нього хоча б якусь розраду. Це тому, що різдвяне всенічне бдіння розпочинається не з великої вечірні, як в інші великі свята, оскільки вона входила в склад літургії навечір’я, але з великого Повечір’я, в псалмах та молитвах якого, найглибше виражене чекання людством спасителя і сам Його прихід. Воно складається з трьох частин, кожна з яких містить псалми та молитви переважно покаянного змісту. Повністю Велике повечір’я звершується у дні великого посту.

Перша його частина складається з шести псалмів, розділених коротким славослов’ям (4, 6, 12; 24, 30, 90). У них каяття, безпорадність і безвихідь чергуються з проблисками надії на боже милосердя: ‘…Помилуй мене, Господи, бо немічний я, зціли мене, господи, бо стряслися кості мої і душа моя сильно стривожилася… Обернися, Господи, визволи душу мою, спаси мене задля милості Твоєї…’; ‘Доки, господи, забуватимеш мене до кінця? Доки відвертатимеш лице Своє від Мене? Доки носитиму думи в душі моїй і біль у серці моєму день і ніч? доки звеличуватиметься ворог мій наді мною…’; ‘До тебе, господи, підношу я душу мою, Боже мій, на Тебе уповаю… Бо всі, хто покладаються на тебе не осоромляться… Путі твої, господи, вкажи мені, і стезям твоїм навчи мене. настав мене на істину твою і навчи мене, бо ти є Бог і Спас мій…’; ‘На тебе, господи, уповаю, нехай не осоромлюся по вік…’

Та ось, серед цього майже безутішного вопіяння до Бога несподівано лунає вже відомий нам гімн пророка Ісайї: ‘З нами Бог, розумійте, народи, і покоряйтеся, бо з нами Бог. Почуйте аж до краю землі! могутні, покоряйтеся! Бо як тільки ви знову посилитеся, знову переможені будете, і який би задум не задумали зруйнує Господь. І яке би слово не сказали не залишиться в силі в вас. І страху вашого ми не злякаємося, і не стривожимося. Господа ж Бога нашого, його свято шануватимемо, і він буде нам страх. І якщо на нього надіятися буду, він буде мені освяченням. І уповатиму на Нього і спасуся ним… Люди, що ходили у темряві побачили світло велике… Бо немовля народилось нам, син і дався нам…» На кожен вірш хор приспівує «Бо знами Бог». Під час цього гімну відкриваються царські врата, на знак того, що Христос своїм пришестям відкрив нам ворота раю. Запорукою отримання його є наше членство в заснованій Ним Церкві, життя по вірі, що і означає читання символа віри невдовзі після «З нами Бог».

Підсумовує першу частину повечір’я тропар свята: «Народження твоє, Христе боже наш, засяяло світові світло розуміння. Бо через нього ті, хто звіздам служили, від звізди навчилися поклонятися Тобі Сонцю правди і Тебе знати, як Схід з висоти. Господи, слава Тобі». Далі після кількох завершальних молитов слідує друга частина, що складається з трьох псалмів – 50, 101 і молитви царя Манасії. Усі сповнені глибокого покаяння і надії на Боже милосердя. Зустрівши Христа втіленого, Світло істинне, що просвітлює кожного і виявляє сокровенне, людина бачить в ньому всі свої гріхи, яких назбиралося більше, ніж піску морського, котрі скували її мов залізні кайдани так, що не можливо навіть підвести голову і глянути на висоту небесну. Та Господь, Котрий перебуває во віки і пам’ять про якого не минає з роду в рід, встане, щоб змилосердитись над всіма народами, бо вже настав час помилування. Як колись після довготривалої кари Він змилувався над Своїм народом – повернув його з полону, відбудував Єрусалим, так і тепер «Він зглянувся на молитву смиренних і не зневажив благання їх… Він прихилився з висоти святої своєї, Господь із неба на землю поглянув, – що почути стогін ув’язнених, звільнити приречених на смерть», і зібрати усі народи, котрі вірно йому служили в Новий Єрусалим – царство небесне, де його оспівують всі сили небесні і де перебуває слава Його на віки.

Закінчує другу частину кондак: «Діва сьогодні надістотного народжує і земля вертеп неприступному приносить. Ангели з пастирями славословлять, а волхви за звіздою подорожують, Бо заради нас народилось мале немовля – Одвічний Бог.» Третя частина складається з двох псалмів – 69 і 142 та великого славослов’я, подібного до того, яке співається на утрені (Слава в вышних Богу и на земли мир в человецех благоволение. Хвалим Тя Благословим Тя Кланяем Ти ся, славословим Тя…) Ця частина ніби підсумовує дві попередні. очистивши себе сльозами покаяння і отримавши через пришестя Христа надію на спасіння, ми впевнено крокуємо тим шляхом, що він нам вказав, не боячись ворогів, які шукають погубити нас, але радіємо і веселимося, величаючи Господа, який бажає нашого спасіння, і який завжди поспішить на поміч всім, хто з вірою призиває Його.

Аж тепер святкова всенічна набуває свого звичного чину і різдвяна радість, уже нічим не затьмарюючись рясно ллєтся з кожного піснеспіва: «Небо і земля, за пророцтвом, сьогодні нехай звеселяться. ангели і люди духовно нехай торжествують, бо Бог у плоті явився, тим що сиділи в темряві і тіні… Небо і земля сьогодні з’єдналися при народженні Христа. Сьогодні Бог на землю прийшов і людина на небеса зійшла…», – співається в стихирах на літії. Велике і преславне чудо звершилось сьогодні – Діва народжує і утроба не зотліває, Слово втілюється і від Отця не відлучається…» чуємо ми у стихирах на стиховні. У цих же стихирах церква розкриває нам і символічне значення дарів принесених Богомладенцю волхвами: золото, як царю віків; ладан, як Богу всіх і смирну, як тому, хто має померти і бути за східним звичаєм намащений пахучим миром, Де одним із основних складників являється смирна. Зворушує творців різдвяних пісне співів і глибина премудрості, багатства і розуму Божого, Котрий влаштував так, що Єва, будучи винуватицею смерті всього людства і вмістилищем гріха, водночас виявилася і праматір’ю Богородиці, через котру світові засяяло життя (Слава на стиховні). Та багато чого іншого розкривають перед нами ці святкові богослужіння, про що можна писати цілі томи. зупинімося трохи на різдвяному каноні, ірмоси якого ми чули ще від свята Введення. Ось роз’яснення деяких його тропарів:

Людину, створену на образ божий, пошкоджену через непослух заповіді, через що вона цілковито піддалася тлінню і втратила краще божественне життя, Він, як мудрий творець знову обновлює, прийнявши на себе від Чистої діви всю нашу істоту (1-2 тропарі 1-ї пісні 1-го канону). Христос зробившись причастником нашої слабкої глиняної плоті, вживив у неї Своє Божествене єство, ставши земним, і залишаючись Богом (2-й троп. 3-ї п. 1-го кан.).. З рабами записується Христос за наказом кесаря, щоб нас звільнити від рабства гріху. З втіленням Владики Христа припинилася давня люта ворожнеча між нами і Богом, оскільки подолано душогубного мучителя і світ земний поєднаний з небесним, і Бог Отець став доступний для творіння через Христа (1-й тр. 5-ї п. 1-го кан. 1-й тр. 5-ї п. 2-го кан.). Про народження Спасителя не лише писали й говорили старозавітні пророки, але й прообразували його певними діями, або епізодами зі свого життя. Один з таких прообразних випадків стався з пророком Іоною, котрого за намагання уникнути справи дорученої йому Богом проковтнув на морі кит, із черева якого він через три дні вийшов неушкоджений. Це стало одним із наглядних образів нетлінного народження Христа від діви і закарбувалося в ірмосі 6-ї пісні різдвяного канону: «Іону, як дитину з утроби вивергнув морський звір, таким, яким його прийняв. А Слово Боже, що вселилося в діву, і тіло прийнявши вийшло із неї, зберігши її нетлінною, – Бо як Само нетлінне так і ту котра народила зберегло неушкоджену»…

Так поступово підходить до завершення різдвяна заутреня; за нею слідує Божественна літургія, котра теж має свої святкові особливості; а після неї… А що після неї? Це запитання нехай щиро задасть кожен своїй совісті. Як він проведе ці світлі дні? чи нестиме цю радість у світ своїми добрими вчинками, і на власному прикладі показуючи світові, що лежить у злі, для якого гірке то солодке і навпаки, що є істинна радість лише у Христі. Чи при першій же нагоді втопить її в алкоголі, розгубить в пустих розвагах і т.д. Попереду в нас ще і свято обрізання Господнього в поєднанні з пам’яттю святителя Василія Великого, далі святе Богоявлення, а там уже й великий піст не за горами, і світле Христове воскресіння. І так з року в рік через ці свята Церква допомагає нам все більш, і Більш відриватися від землі і ставати подібними до Того, хто задля нас став подібний до нас у всьому крім Гріха, щоб нас зробити подібними до Себе. Отож цінуймо цей час, даний нам для духовного зростання; бо хто зна? Можливо мало вже його залишилось.

Хай же нам Богомладенець Господь наш Іісус Христос, у вертепі народжений і в яслах овечих положений, по молитвах Пречистої своєї матері, праведного Йосифа Обручника і всіх, котрі послужили Його народженню, сподобить нас недостойних стати праворуч слави Його разом з вибраними вівцями Його, коли прийде він вдруге, щоб зібрати плоди свого першого приходу. І там, в горньому Єрусалимі, нехай сподобить нас співати хвалу ангельську «Слава в вишніх Богу і на землі мир, в людях благовоління’. Амінь.

Просмотры (25)